Українська العربية English Français ქართული Deutsch Русский Español
Понеділок, травня 20, 2019
Понеділок, 11 лютого 2019 12:18

Олександр Щербак: «А за річкою була війна»

Написано
Оценіть статтю
(5 votes)

ДОЛЯ. Найкращою нагородою для бучанця воїна-інтернаціоналіста Олександра Щербака є те, що він повернувся з Афганістану живим.

 

    Афган розділив життя Олександра навпіл: до нього – спокійне мирне життя, а потім вчорашнього школяра кинули у вирій невідомої війни, яка змінила його світогляд та зробила значно дорослішим.

Він та його товариші-новобранці у 18 років в Афгані на власні очі бачили смерть. Після закінчення Самаркандської учебки їх підняли по тривозі. Всю ніч на військових вантажівках їздили по місту і лише рано-вранці 150 новобранців вишикували на льотній і смузі і оголосили, що їм батьківщина довірила виконувати інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан.

За 40 хвилин їх літак приземлився у Кабулі. А потім сталося найжахливіше: моджахеди підірвали 30 молодих солдатів, які направлялися у звичайному автобусі до своєї військової частини. Від людей та автобусу нічого не залишилося… Вже потім було прийняте рішення перевозити бійців спеціально пристосованою військовою технікою.

Молодший сержант Щербак служив у 66-й мотострілецькій бригаді, в роті зв’язку, яка брала безпосередню участь у бойових операціях. 9 травня 1981 року ця бригада була удостоєна найвищої державної нагороди – ордена Леніна за бойові заслуги.

Ті, кому випала доля служити у роті зв’язку, знали яка відповідальність була на них. Саме бійці цієї роти відповідали за постійний зв’язок з підрозділами та командуванням бригади та армії. По розпеченій афганській землі у пилюці, при температурі 60 градусів зв’язківцям інколи доводилося проходити за день до 40 кілометрів.

Душмани дуже полюбляли знищувати комунікації зв’язку, а особливо полювати за нашими солдатами зв’язківцями. Кожен їх крок міг стати останнім. Cмерть забрала багатьох побратимів Олександра. Так, під час проведення однієї з бойових операцій з роти загинуло двоє, а з бригади загинуло 11 і було поранено 38 бійців.

А служили поруч з ним представники 23 національностей. Інколи вони жартували між собою, як так могло трапитися в Радянському Союзі було 15 рівноправних республік, а національностей – значно більше. Але не дивлячись на різні уподобання, релігії, менталітет, наші бійці в переважній більшості випадків завжди знаходили спільну мову.

Служба зміцнювала їхню дружбу. У них була одна доля – відчувати плече один одного. Під час бою загинув офіцер, якого оточили духи і він підірвав і себе та ворогів, аби тільки змогли врятуватися інші. За цей подвиг він став Героєм Радянського Союзу. З 1980 по 1982 рік у їхній бригаді смертю хоробрих загинуло близько 600 чоловік з 3500.

Героєм можна вважати і друга Олександра – росіянина з Тульської області Віталія Дорожкіна. Його тіло він супроводжував у Союз, на батьківщину загиблого. Віталій був чудовою людиною, акторської зовнішності, під два метри ростом. Його тіло все було прошите кулеметною чергою. Два тижні він знаходився у місцевому морзі: звичайний військовий намет поблизу аеродрому.

Зазвичай, тіла загиблих не охолоджувалися. Що з ними трапилося за цей час, можна уявити. Нашвидкуруч збиті труни обпаювалися цинком, завантажувалися у літак і здійснювали авіамаршрут по маленькому колу (Середня Азія), або по великому – великі міста СРСР. Військові льотчики розповіли Щербаку, що без ящика горілки вони не летять. Таким чином знімають стрес.

Летіли по великому колу. Очікували, що на аеродромі в Тулі будуть представники військомату. Але ніхто про вантаж-200 не знав і не збирався їхати. Допоміг випадок. На іншому борту знаходилася труна військовослужбовця з іншої області. Його супроводжуючі допомогли попутньо довезти товариша Олександра до райвійськомату. Дивним було те, що у військоматі ніхто нічого не знав про загибель свого земляка. І труну загиблого повезли до його села. А батьки Дорожкіна в цей час поїхали на ринок.

А коли повернулися і дізналися про трагічну звістку, то за кілька хвилин почорніли від горя. Вони зажадали почути пояснень, як і чому загинув їх син. Офіцер, який був зі Щербаком, мовчав (наказано було нічого не повідомляти рідним і слідкувати за тим, щоб тіло з труни не виймалося і під час похорону навіть згадки не було про Афган). Люди були налаштовані забрати сина з цинкової труни і перекласти тіло у нормальну домовину. Тут Олександр пояснив, чому це не можна робити, а також розповів, як загинув їх син і його друг. І тоді мати загиблого міцно стисла у своїх обіймах його і на все село закричала: «Синку, я тебе не відпущу в Афганістан!»…

Олександр Щербак за роки служби, як і багато його бойових друзів орденів та медалей не отримав (їх отримували переважно посмертно або за інвалідністю). Найкраща для нього нагорода – те, що він залишився живим у тій війні…

 

 

 

 

Читано 337 раз
Опубліковано в ПЕРСОНАЛІЇ
Незалежний інформаційно-аналітичний інтернет портал. Автори статей на нашому порталі висловлюють свої власні умовиводи і висновки, виходячи з наявною в них інформацією.

Зв'язатися з нами: obyektiv.nost@gmail.com Зателефонуйте:+380962221164